Історія життя

Змалку він стояв перед вибором. Батько тягнув його в компанію своїх друзів, де було весело й міцно від алкоголю. А мама та бабуся водили до церкви. Там було радісно й мирно від присутності Бога та спілкування з Його народом. Бабуся в прямому сенсі вимолила його. На колінах. Й одного разу, діставши від Господа обітницю, вхопилася за неї та вже ніколи не відпускала.колі
‍
Вадим Величко народився в сім’ї військового й медикині. Саме в рік його народження мама з бабусею повірили в Ісуса Христа та прийняли хрещення. Їхнє життя набуло справжнього сенсу. А батько тим часом пив і брав від життя все, що треба. Результатом такого життя стало їхнє з мамою розлучення, яке відгукнулося у Вадима внутрішнім надривом. До всього, цей період припадав на досить складні часи для країни, коли вкрай важко було забезпечити родину, тому мама вимушена була виїхати за кордон на роботу, залишивши Вадима та його сестру без своєї опіки. А тато і далі займався своїм життям. Відтоді хлопець був призначений сам собі.

Згодом тато, не бажаючи бути поганим в очах сина, і якимось чином компенсувати свою відсутність, почав брати Вадима із собою до військової частини. Дивлячись на поведінку дорослих чоловіків, хлопець захотів бути схожим на них. Він усе частіше й частіше перебував у компанії з батьком, навіть не помітивши, як «злетів із котушок».

В 15 років він почав колотися і через деякий час уже міцно сидів на голці. Одного разу він приїхав до бабусі. Йому було дуже погано, його ламало всю ніч. Бабуся тим часом стояла біля нього на колі нах і молилася. Всю ніч… Вранці, коли хлопець прокинувся після недовгої дрімоти, бабуся промовила: «Господь сказав мені, що ти будеш служити таким, як ти сам!» Хлопець почав сперечатися, адже він прекрасно розумів свій стан. «Ти не зрозумів, – затвердила бабуся, – мені Бог сказав!». Саме з того моменту обставини життя почали згущуватися і давити на онука.

Вадим декілька разів намагався вилікуватися, але зривався. Черговий раз, коли приїхав у лікарню, головний лікар сказав, що йому це не допоможе й порекомендував бабусі відвезти хлопця до центру реабілітації. Так він опинився в селі Почуйки, у реабілітаційному центрі церкви «Скинія».

Усе тут було якось так дивно. Особливо – очі людей. У них Вадим побачив життя. Але вранці він уже покинув центр, бо «йому нема чого було тут робити». Рівно через місяць він повернувся з гострим бажанням залишитися, навіть, якщо помре від ломок. Тим більше, що «кайф» уже не приносив задоволення, а перед його очима весь цей місяць були ті люди – із блиском життя у своїх очах. Через декілька днів перебування в центрі він зрозумів, що завдяки Богу та молитвам братів, здобув свободу від наркотиків. Він щиро навернувся до Господа й почав потихеньку слідувати за Ним. Саме тут, у центрі, Вадим відчув міцну підтримку з боку вірян.

Пройшло вже два роки, як одного разу, під час служіння, співаючи псалом, він відчув, що бажає співати слова цього псалма одній сестричці впродовж усього життя. Час йшов, а бажання не зникало. Вадим з Оленою одружилися. Здавалося, що в них є все. Бог, церква, служіння, любов. У майбутньому – діти. Але насправді все виявилося не так райдужно. Перша вагітність – викидень. Друга – викидень.
Третя – викидень. Вони не розуміли, чому. Добре, що поруч були люди, які підтримували, поруч була церква. Вадим розумів, що не один він проходить крізь вогонь випробувань.

У його серці не знаходили відгуку свідоцтва «процвітання», коли в житті немає випробувань і все добре.
Він не реагував на ті, у яких люди розповідали, як після увірування Господь повів їх у «долину». Саме такі свідоцтва резонували з ним.

Йшов час. Вони з Оленою продовжували жити і служити. Але, після другого викидня в подружжя зародилася думка про всиновлення дитини, тому вони почали шукати розв’язання цього питання, консультувалися в соцслужбі. Й ось, в одну мить, вони стають батьками одразу ж шістьох дітей! Після того, як у лікарні помирає їхня ВІЛ-інфікована мама, що до цього разом із дітьми перебувала в центрі церкви, Вадим з Оленою одночасно розуміють, що ці дітлахи будуть їхніми. Новоспечені батьки навіть не встигли оговтатися – ще вчора в них був один син Олени від першого шлюбу, а сьогодні вже семеро дітей. Після було ще чотири всиновлення. Але ті відбувалися вже набагато простіше. Найголовніше – Вадим бачив, як Господь усе влаштовує, як уся церква приймає дітей своїми. Так, було дуже важко, іноді – надзвичайно. Але подружжя пройшло й цей період життя. Зараз Вадим Величко – батько одинадцятьох дітей, яким потрібна його любов, увага та підтримка. А ще, він – пастор церкви й несе служіння таким, як колись був сам – усе, як Господь пообіцяв бабусі тієї переломної ночі.

Озираючись назад, він розуміє, що всі випробування, через які він пройшов разом із дружиною, були вкрай необхідними. Саме завдяки цьому він змінив образ свого мислення. Адже, раніше він міг розмірковувати так, як не відчував; надавити поради в тому, у чому не знався; судив про те, чого не розумів. Тобто все, як казав цар Давид у Псалмі 119:71: «Але мої страждання – благо, я через них пізнав Твої закони.» А ще, він усвідомив, чим для нього є його церква й духовне батьківство.

Був момент, коли він вагався між людиною, на яку рівнявся і на яку хотів бути схожим, та церквою, міг покинути заради цієї людини. Але з Божої ласки та поради дружини подивитися на все зі сторони, він зробив свій вибір, розуміючи, що, яким би каменем не був Петро, але ворота пекла не зможуть подолати саме Церкву! Як і написано в Євангелії від Матвія 16:18: «Я також кажу тобі, що ти – Петро, і на цьому камені Я побудую Свою церкву, і сили смерті не переможуть її.»

‍І Вадим обрав бути в Тілі Христовому – у своїй церкві. Щодо батьківства він також отримав розуміння від Господа.

Уже перед смертю батько Вадима став добрішим, часто телефонував синові, бажав побачитися, але брак часу заважав цьому. Батько помер, а синові так хочеться з ним побачитися, почути голос. Господь промовив у серце Вадима: «Так повинно бути й із духовним батьком».
Він поклав у своє серце рішення цінувати духовного отця. Так, у нас мають бути духовні батьки, яких ми любимо й поважаємо, прислухаємося до них, радимося. З якими ми можемо спілкуватися, дружити, жалітися, радіти. Які нас повчають. Але, у жодному разі ми не маємо ставити їх на місце Христа, перебільшуючи їхню вагомість.Сьогодні Вадим старанно, з любов’ю виконує свій обов’язок, направляючи очі всіх своїх дітей до Христа. Відтоді, коли Вадим прийняв ключове рішення, пройшло чимало часу, і він продовжує йти за Господом досить непростим шляхом та допомагає іншим йти за Спасителем, пригадуючи, що «…Ось досі допоміг нам Господь» (1-а Книга Самуїла 7:12).