Історія життя

Свідчення нашої сестри в Господі Галини Ковтонюк є прикладом Божого перепровадження в житті людини. Хтось може сказати, що не може бути, щоб Господь допускав таке. Але Бог знає, як привести людину до спасіння.
‍
‍Народилася я в Німеччині, росла в Грузії. Коли мені було 12 років, за мною почали бігати хлопчаки, не давали проходу. Моєму старшому брату, якому тоді було 16, навіть погрожували: або викрадуть мене, або щось зроблять зі мною.
Одного дня в школі він, не витримавши, завдав ножового поранення одному з тих, хто мене переслідував.
Через це йому загрожував термін у грузинській колонії. Нам довелося переховуватись, бігти в Україну до мами нашого батька.
Для нашої родини цей переїзд став великим стресом. У мене це виражалося у вигляді агресії: я неадекватно поводилася, була хуліганкою, за що мене весь час викликали до директора школи. Я не хотіла змиритися з переїздом в Україну. Вдома весь час були скандали, які також відображалися на моїй поведінці.
– Від кого ти вперше почула про Бога?
– Від сестри мого батька, яка дуже любила мене. Щоразу, коли в неї боліла голова, вона просила: «Галю, помолися за мене».
Я ставала навколішки й молилася за неї. Після цього біль проходив. Вона завжди казала мені: «Запам’ятай: що б Бог не робив, усе на краще!» І я щиро вірила в це.
– Уже тоді ти усвідомлювала, що всім керує Бог, який піклується про тебе.
До 16 років ти була звичайною дитиною зі звичайними проблемами. Що сталося згодом?
– Після закінчення школи я намагалася вступити до університету, але не пройшла відбір. Не розуміла, чому все так погано складається.
Пам’ятаю, йшла засмучена після іспитів і міркувала про це. У цей момент я непомітно для себе відстала від інших хлопців та дівчат, і сталося те, чого я не очікувала – мене викрали. На той час мій брат був хуліганом, якого всі боялися, і я знала, що ніхто не наважиться до мене торкнутися.
Але, попри це, мене побили та зґвалтували. Потім намагалися втопити, щоби я не заявила в міліцію. Але один із викрадачів був проти.
У нього було дві доньки. Слава Господу, Він зберіг мені життя! Я вважала, що зі мною стався просто нещасний випадок і намагалася жити далі,
але не могла.
Запитувала: «Господи, чому Ти це допустив?» У мене зникла радість, було відчуття, що Бог лишив мене. Я почала часто вживати алкоголь, намагаючись у такий спосіб знайти втіху. Потім завагітніла. Народилася донька Катя. Але навіть після цього я ні в чому не знаходила радості.– Внутрішньо ти розуміла, що Бог відвернувся від тебе. Почувалася нікому не потрібною і шукала втіху в алкоголі. Після народження дитини думала, що все зміниться, але цього не сталося?– Дитина зупинила мене, але ненадовго. Через деякий час я відвезла її до мами та поїхала влаштовувати своє життя. Але на жодній роботі не затримувалася довго, бо продовжувала пити. З власної волі приїхала до наркодиспансеру, але пробула там не довго, мені нічого не допомагало.
Вдома я така теж нікому не була потрібна.Тільки донечка любила мене, незважаючи ні на що. У трирічному віці вона, збираючи свою сумочку, окрім ляльок клала туди пачку цигарок, бо знала, що вони мені потрібні. Було дуже соромно дивитися їй в очі. Я розуміла, що подаю жахливий приклад, тому раптом вирішила залишити її та поїхати. Думала, влаштуюсь на роботу, зароблю грошей, а потім заберу Катю. Але я все далі скочувалася на дно, спочатку жила в притонах, потім на вокзалі. Коли приїжджала додому, рідні закривали мене в льоху чи зв’язували, бо боялися, що я можу щось наробити.
– Фактично ти перетворилася на безхатька.
– «Бомжувала» на вокзалах, на приміських станціях.
Міліція проганяла мене звідусіль, та я і сама себе гнала. Через деякий час приїхала додому й натворила такого, що повернутися туди більше не могла. Я була в розшуку. Через усе це мені хотілося померти. Я намагалася повіситися вдома, але щоразу брат знімав мене. Пробувала залитися горілкою так, щоб уже не прокинутися.
– І щоразу ти залишалася живою. Тобі не здавалося це дивним?
– Я не могла зрозуміти, чому досі жива. Часом лежала в підвалі в якомусь маренні й не відчувала ніг, бо сильні судоми хапали, не було сил підвестися. Не раз там була пожежа…
Але Бог постійно зберігав мене.Іноді я приходила до «Стефанії» (денний центр допомоги нужденним людям – ред.), там годували таких, як я.
Також приїжджали брати із «Церкви на Кар’єрній», проповідували Слово Боже. Я була смердючим безхатьком і брудною людиною всередині. Усвідомлювала, що безсила щось змінити. Але слухаючи їхні свідчення про те, як Господь змінив безліч людських доль, я повірила,
що Він може змінити й мою.
– І як це сталося?
– Оскільки я поводилася неадекватно, мене часто били.
Якось я лежала десь побита й до мене підійшла жінка, яка помолилася за мене та запросила до церкви. Пам’ятаю, було дуже важко прийти на зібрання з похмілля. На служінні я покаялася і прийняла Господа як свого Спасителя. Я «літала» та була щаслива! Славила Ісуса, стрибала від радості так, що всі дивилися і дивувалися: «Що сталося?» А я відповідала: «Ісус живий!»Але водночас і далі жила на вулиці. А Біблія каже: «Блажен чоловік, який не ходить на пораду безбожних і не стоїть на шляху грішних і не сидить у зборах розпусників» (Псалом 1:1).
І я кричала в молитві: «Господи, я не можу не повернутися до підвалу! Зроби щось зі мною!» Але щоразу, коли говорила з братами із церкви й ухвалювала рішення йти на реабілітацію, щось не виходило.На безхатьків ніхто не звертає уваги, вони нікому не потрібні. Я бачила, як вмирають молоді люди, такі, як я: або машина збивала, або поїзд, або хтось убивав. Розуміла, що можу бути наступною. Господь стукав у моє серце, але я не знала, як змінити себе. Просила Його допомогти мені вирватися із цього стану: «Господи, я не хочу більше красти, я хочу їсти». Знаходила пляшку й думала: «Дякую, Господи. Знайду ще одну, здам та куплю хліба. Я працюватиму, тільки допоможи мені змінитися!» Додому повернутися не могла через панічний страх: як я зможу переступити поріг, подивитися мамі та дочці в очі після всього того болю, якого завдала їм?! Що вони скажуть?
– Пізнавши Господа, ти однаково перебувала в безвиході: не могла повернутися додому, не знала, як змінити своє життя, жила в притонах чи підвалах… Ти волала до Бога і просила допомоги. Як Господь витягнув тебе?
– Через деякий час я завагітніла другою дитиною. Знаючи, що Бог живий, побоялася зробити аборт. Підходили лукаві думки: «Підросте, залишу мамі. А сама ходитиму до церкви». Так я втішала себе, бо звикла жити, не відповідаючи за свої вчинки.
– Тобто ти розуміла, що аборт – це…–… це буде останнє, що я зроблю у своєму житті. Розуміла, що Господь дав мені шанс на нове життя і треба триматися, щоб не прогаяти його. Було дуже тяжко. У такі моменти я намагалася більше читати Біблію, волала до Бога про допомогу.У пологовому будинку, коли я народила дівчинку, мені повідомили, що вона народилася хворою. Її відвезли до реанімації і сказали, що дитина потребує постійного догляду. А я була безвідповідальною і не звикла ні про кого дбати, тому дуже злякалася, почала нервувати. Після виписки з лікарні переді мною було два шляхи: повернутися до «Стефанії» (яка була недалеко) і продовжувати вести колишній спосіб життя або їхати до лікарні забирати доньку, яка чекає на мене там.Сама не пам’ятаю, як сіла в маршрутку та поїхала до лікарні. Не розуміла, що зі мною відбувається, тільки просила в Господа сили: «Боже, мене тягне надвір. Не знаю, як упоратися з такою великою відповідальністю та як жити далі. Я не готова до хворої дитини, але вона моя і я її не залишу». Лікарі попереджали мене, що такі діти довго не живуть, вони приречені, бо не розвиваються ні фізично, ні розумово, і краще одразу відмовитися від неї, щоби не страждати потім. Але я і далі просила допомоги в Бога, щоб витримати і пройти все це. Мій день був розписаний похвилинно: дитина, молитва, Біблія. Ніколи було думати про щось інше. Господь зміцнював мене й упокорював. На сьогодні її діагноз: загальне недорозвинення психіки помірного ступеня, затримка мовного та статокінетичного розвитку, мікроцефальний синдром, синдром м’язової гіпотонії з хромосомною патологією.
– Що було з батьком дитини?
– Батько так і лишився жити на вулиці. Він приїжджав, потримав Машу на руках та попросив його забрати до нас. Я сказала, якщо він прийде до Господа, тоді ми його приймемо. А через деякий час неподалік «Стефанії» сталася пожежа. Як мені розповідали очевидці, він виносив людей, врятував сімох, а сам загинув
– на нього обвалилася будівля.
– Фактично ти залишилася зовсім одна з дитиною-інвалідом?
– Так. Хотілося повернутися додому, але було страшно. Я просила братів молитися за мене. І Господь дав мир у серці. Того ж дня купила квитки та поїхала додому. Ніхто мене не бив, я з усіма примирилася, а брат навіть пожурив: «Чого ж ти раніше не приїхала…»Дочка прийняла мене й почала допомагати піклуватися про Машеньку. Коли мені було важко, підходила зневіра, я казала їй: «Катю, подивися на Машеньку, вона не росте». Катя брала її на ручки і відповідала: «Ні, мамо, дивись, як вона підросла!» Ми почали ходити до церкви, прославляти Господа. І моє життя повністю змінилося.
– Це дивовижно! Я чув твоє свідчення, коли ти покаялася і розповідала про себе в нашій церкві: «Я просила в Господа допомоги
– і Він дав мені Машеньку!» Це мене настільки здивувало… У мене самого є дитина-інвалід. Але коли бачив Машеньку, моє серце обливалося кров’ю, тому що за висновком лікарів ця дитина – просто «овоч». Але коли ти сказала: «Бог дав мені Машеньку!», я замислився: «Невже Бог може дати таку дитину?»Але згодом побачив добрий плід у твоєму житті. Завдяки Маші ти стала щирою християнкою, Бог вирівняв твоє життя. Через Машу Він привів тебе до Себе й повернув додому. Тому сьогодні я разом із тобою дякую Господу за те, що Він дав тобі Машу! Хочеться вигукнути з апостолом Павлом:
‍«О, безодня багатства та премудрості та ведення Божого! Які незбагненні долі Його й нездійсненні шляхи Його!»
(До Римлян 11:33).
‍Друзі, можливо, у ваше життя прийшло те, чого ви не очікували. Але, можливо, через ці обставини Бог хоче щось сказати вам.
Спробуйте з нікчемного витягти дорогоцінне. Звичайно, ми молимося за Машу і сподіваємося, що Господь покаже Свою милість, прийде в її життя, підніме її і утвердить. Але які дивні Божі шляхи… Галю, сьогодні ти проходиш через вогонь. Щодня ти возиш Машу лікарнями, твій день так само розписаний по хвилинах. Скажи, будь ласка, потрібні були ці обставини?
– Так. Інакше я не зупинилася б і загинула. Через Машеньку Господь явив мені Свою любов. Він урятував мене. І якби не вона, я не знала б, що таке смирення. Друзі, у це важко повірити, але часом біль несе нам зцілення. Коли на тілі є нарив, хірургу доводиться використовувати скальпель, щоб вилікувати нас. Він завдає нам болю, щоб ми жили. Так і Бог часом завдає болю, але з однією метою – дати нам вічну славу та вічне життя. Хочеться помолитися за людей, які зараз відчувають особливий біль, можливо, ваші діти хворі. Щоби Бог явив Свою владу, зцілив вас чи ваших дітей, звільнив. Але також будемо дякувати Господу, бо «безодня багатства і премудрості та ведення Божого»! Ніхто не пізнав Його розум, ніхто не може сказати Йому: «Це не від Тебе. Що Ти робиш у моєму житті?» Боже проведення, Його воля, Його доля для вас – найкраще й потрібне. І ніщо не зрівняється з Його планом!