Історія Володимира Михайленка могла б стати справжньою знахідкою для сценариста детективів.

Народився та виріс Володимир у Києві, на Шулявці. Батькам, людям цілком порядним, неодноразово доводилося забирати малолітнього хулігана з райвідділу міліції. Закінчивши школу, син начебто взявся за розум.

«Я вступив до приватного університету на юридичний факультет – це для батьків було гарним знаком. Однак залишати злочинну дорогу я не збирався, – розповідає Володимир. – Разом із дворовими хлопцями займалися валютними махінаціями. Простими словами, ми були «кидалами», і наша злочинна група зростала».

Жив Володя тоді ніби у трьох реаліях: з одного боку – він навчався, з іншого – були «кутежі» (горілка, наркотики, розпусне життя), а поміж цим – ретельно сплановані квартирні крадіжки та грабежі. При цьому він регулярно ходив у спортзал та займався боксом.

За порадою знайомих перевівся зі свого університету до Академії МВС. Розуміючи перспективи, сам попросився до армії – у спортивний підрозділ. Служба там була специфічна, тому залишалася можливість і сесії в академії здавати, і свої справи вирішувати.

«Життєвий темп, який я взяв, не давав змоги зупинитися. Спав чотири години на добу, систематично пив, фактично став алкоголіком».

Банду взяли у 2001 році, коли Володимир уже пів року прослужив в армії і саме здавав сесію на п’ятому курсі Академії. Відкупитися не вдалося.

У СІЗО 23-річний злочинець вперше задумався про своє життя. ««А що, коли я завтра помру?», — це питання я задавав собі, перебуваючи вже в колонії у Волинській області. Одного вечора я залишився сам у меблевому цеху, виліз на верстат і, звісивши ноги, довго дивився на вогонь у грубці. Думав про своє життя. Що всі мої справи, всі бажання були одним злом. Скільки людей мене ненавиділи, навіть рідний брат…

«Якби я міг змінитися. Боже, допоможи!»»

Наступного ранку, прокинувшись у бараку, Володя не впізнав себе: на серці замість роздратування та злості був мир та спокій.
З того часу він почав ходити на зібрання до вірян. А коли звільнився (з Божої ласки він вийшов на волю на два роки раніше), пройшов курс реабілітації.

Сьогодні Володимир служить у «Маханаїмі», відповідальний за профілактику негативних явищ серед молоді (пияцтва, наркоманії, раннього сексуального життя тощо). Він також став пастором церкви «Скинія», відповідальним за служіння реабілітації та медичних капеланів.

До речі, він відновився на п’ятий курс і закінчив Академію МВС, що, маючи судимість, було майже неможливим.

У церкві зустрів свою долю – дружину Олену. Нині ця щаслива родина виховує п’ятьох чудових дітей — четверо синів та доньку.

«Я хочу звернутися до хлопців, в яких зараз, як у мене колись, очі горять злодійською романтикою, жагою легкої наживи: друже, ти йдеш хибним шляхом, який обов’язково приведе тебе до падіння. Зупинися, доки не пізно. Де б ти зараз не знаходився, змінити твоє життя може Ісус Христос».

Про прощення
‍
Якщо Бог щось дає, то повною мірою. Коли затятий злочинець, у думках якого не було нічого, окрім обдурити, підставити, нажитися на довірі, раптом кається, то Господь прощає. Всевишній більше не згадує про беззаконня, а навпаки – рясно благословляє таку людину: змінює її нутро, піклується про добробут – духовний і матеріальний.

Чи це справедливо? Так, – каже Бог.
‍
Як і те, що цілком порядні люди, які не вважають себе грішними, намагаються наповнити свої душі духовними речами, але не можуть ніколи насититися. Адже, як написано в Біблії: єдине джерело, в якому прихована будь-яка повнота, – це Ісус Христос. І все, що треба, щоб її отримати, – це прийти до Нього з покаянням.