Біографія пастора Володимира

«Я знаю, що Ти зі мною».

Сьогодні Володя — батько трьох дітей: двох синів, Рефата й Еммануїла, та доньки на ім’я Рут. Усім дітям дали біблійні імена. Ця родина живе милістю Господньою. Володимир є ВІЛ-інфікованим, але має багато друзів, братів і сестер, які його підтримують і люблять.

Слухаючи пісні, які він пише і виконує разом із вокальним гуртом «Маханаім», багато у кого перехоплює подих — у них правда, життя та подяка Всевишньому.

У школі Володя був відмінником. Коли навчався у старших класах, мама вдруге вийшла заміж, і сім’я переїхала з Вишгорода, що під Києвом, до іншого міста. Там у нього з молодшим братом Леонідом з’явилися зовсім інші інтереси.

— «Ми брали приклад із дворових хлопців: нюхали клей, курили марихуану, шукали проблеми на свою голову», — згадує Володимир.

Після школи він не вступив до інституту, як наполягали бабуся і дідусь, а повернувся до рідного міста та влаштувався на будівництво. Якось до нього приїхав брат і запропонував уколотися — він сам сів на голку ще в 14 років.

— «Я майже рік відмовлявся від його пропозицій. А коли погодився — дуже швидко пошкодував про це».

Що таке ломка, Володимир дізнався вже через місяць. А ще через деякий час втратив усе: роботу, дівчину, повагу. Його квартира перетворилася на наркопритон, де він варив і продавав «зілля». Проти нього порушили чотири кримінальні справи за грабіж і продаж наркотиків. Йому довелося тікати. Сховався, щоправда, по сусідству — у приятеля.

Одного разу Володимир вколовся брудним наркотиком, і в нього сильно розпухла нога.

— «Пам’ятаю, як ледве дістався до під’їзду та попросив сусідів викликати швидку», — продовжує Володимир Брагарник.

У лікарні він опритомнів у спецпалаті для ув’язнених — прокуратура видала санкцію на арешт.

— «Дивлюсь — а я прикутий до ліжка: кайданками за ноги, наручниками — за руки. Лежу, як розп’ятий: ні поворухнутися, ні повернутися. Мені було лише 22 роки, а всередині все плакало. Як я міг докотитися до такого життя?..

Раніше я вже намагався накласти на себе руки: різав вени, вішався — але щоразу мене рятували. Тоді, в лікарні, знову захотілося все закінчити. Зубами витяг з-під пахви градусник і вже зібрався його перекусити, щоб проковтнути ртуть. І раптом почув голос, просту фразу: «А Я знаю, що Ти зі Мною»».

Звідки був той голос, Володимир не знав. Але передумав іти з життя.

Йому зробили операцію і перевели в СІЗО, де він познайомився з кримінальним авторитетом-рецидивістом, у якого мама була віруючою. Той звернув на хлопця увагу, змінився перед ним і почав розповідати про Бога. Коли Володю везли на зону (4 роки колонії суворого режиму в селі Мартусівка), той авторитет упевнено сказав:

— «От побачиш — ти ще славитимеш Бога за Його милість».

У відповідь Володя пообіцяв відвідувати служіння в колонії.

— «Пів року я провів у непрацюючому загоні, так званій “ледарці”, і зовсім забув про свою обіцянку. Неробство добряче набридло, і я попросився працювати в промзоні. Одного разу на перекурі почув із сушарки голоси з двору. Запитую: «Що це?» — «Та це п’ятдесятники моляться!» Я раптом згадав слова тієї людини із СІЗО і почав відвідувати зібрання. Став прославляти Господа, граючи на гітарі, і моє життя потроху почало змінюватися».

Відсидівши 2 роки і 9 місяців, Володимир потрапив під амністію. Приїхав до реабілітаційного центру, де його життя повністю змінилося.

— «Я дивувався тому, як брати дбали про мене. Дехто з них знімав із себе останній одяг, щоб одягнути мене після в’язниці. Вони ділилися Божою любов’ю, підтримували, як могли. У перші дні мене це настільки зворушило, що я спускався в підвал молитовного будинку (там теж проходять служіння) і, голосно взиваючи до Бога, плакав. Чому мені? Я ж недостойний. Звідки така милість до мене?..»

Але більше диво чекало Володю попереду. Перед черговою операцією на нозі у нього взяли аналіз крові й виявили ВІЛ. З таким діагнозом годі й мріяти про щасливе сімейне життя. Але в церкві він зустрів чудову дівчину Аню, і вони сподобалися одне одному.

— «Я сказав їй усе як є й запропонував зробити контрольний аналіз. Якщо діагноз підтвердиться — залишимось просто друзями. Тест на ВІЛ був позитивним. Я повідомив про це Ані телефоном. А вона раптом сказала, що, незважаючи на хворобу, готова пов’язати зі мною своє життя.
Дорогою з диспансеру я йшов і плакав від радості, голосно співаючи Господеві в Дусі Святому!»

Вони одружилися. Невдовзі Аня завагітніла і здала аналізи. Це стало великим випробуванням для молодої сім’ї. Але хвала Господу — Аня та всі троє дітей: Рефат, Еммануїл та Рут — абсолютно здорові.

— «Я вірю, що ніколи не перестану дякувати Всевишньому за Його милість», — з усмішкою говорить Володимир.